Важке дитинство в чужій країні навчило його цінувати будь-яку працю та радіти навіть дрібницям. Турбота та жертовність старшого брата дозволили заграти в баскетбол на високому рівні, а талант і наполегливість привели його до складу національної збірної, а трохи згодом – Київ-Баскета.

Історія Богдана Близнюка не з легких, втім напрочуд цікава та повчальна. Він народився в Україні, але після смерті батька, у 6 років, переїхав до США. Здобувши вищу освіту в Америці та яскраво проявивши себе в студентському спорті, він знову повернувся на Батьківщину. Про контрасти в житті двох країн, мрію, яку він частково втілює й для брата, Богдан розповів нам в ексклюзивному інтерв’ю 112.ua.

Після 18 років у США баскетболіст Богдан Близнюк нещодавно повернувся до України. Він один із найталановитіших молодих гравців вітчизняної збірної та лідер столичного “Київбаскету”. Богдан майже не розуміє російської, може говорити українською, але думає на англійській.

Близнюк здобув вищу освіту у Вашингтоні, був зіркою студентського баскетболу за океаном та мріяв заграти в NBA, але доля вирішила інакше: він приїхав на Батьківщину з американським менталітетом та дивиться на українські реалії не так, як більшість із нас. Про це і поговоримо з ним.

– Богдане, про твої ігрові якості українському вболівальнику вже дещо відомо, а ось про життєву історію інформації мало. Тому почнімо з цього. Отже, у шість років ти поїхав з України. Чому родина так вирішила?

У мене багато родичів залишилися в Луцьку, багато в Америці. З маминої сторони більше в Америці, зі сторони батька – більше в Україні. Перед нами, як ми переїхали, то наші родичі вже були в Америці. Моя бабця та дід.

Це більше було через родину. Мама дуже скучила за своєю мамою, за сім’єю. Думаю, просто хотіли разом бути.

– Коли хлопець росте без батька, то мама або бабуся можуть намагатися зробити хлопця більш м’яким, ніж дисциплінованим. Було таке?

Трохи було, але якщо насправді казати, то мій старший на три роки брат, йому треба було ставати головою сім’ї змалку. Я його дуже люблю. Він все робив, всім допомагав. Він був маленьким, але мав таку роль, бо така ситуація склалася, але мама теж мене вчила і так воно й пішло.

– А брат ніколи не думав займатися баскетболом?

Брат займався баскетболом у середній школі, але як він пішов у старшу школу, то покинув спорт. Не закінчивши навчання, почав працювати. Дмитро теж добре грав, але потрібно було кудись іти та заробляти, тому він так вирішив.

Він сам грав просто у школі, в нього не було можливості так із клубами домовлятися, тренуватися в різних місцях, а для мене він намагався створити такі умови. Те, що йому не пощастило, то він хотів, щоб я мав можливість і в мене все вийшло. Я переконаний, що мені це дуже допомогло, що він так за мною дивився: тренування на паркеті, тренажери і все інше.

– Чим займалася мама в той час?

Спершу мама прибирали квартири. Як брат пішов працювати на будівництво, то після цього вона просто дивилася за бабусею. Він досі там працює. Йому зараз 28 років, як я вже казав, старшу школу кинув, тому має десятирічний досвід на роботі. Добре заробляє і для нього все гарно складається. Він класний фахівець.

– Наскільки вашій родині було ментально легко чи важко асимілюватися в американському суспільстві?

Мама має проблеми зі слухом, тому їй було важко опанувати англійську. Вже скільки років минуло, але вона все одно почувається гостем. Думаю, що двом маленьким братам було легше адаптуватися. Все одно я вважаю, правильно, що наша родина возз’єдналася.

– Поява баскетболу у вашому з братом житті це випадковість чи ні?

У нас всі знайомі діти займалися якимось спортом. Хтось футболом, хтось бейсболом, а мені подобався баскетбол. Мене взяли у шкільну команду. У середніх класах тренери тягнули, просили, щоб я ще більше займався.

Спочатку мама відмовляла, бо вона переживала за нас. Хотіла, щоб ми завжди були в її полі зору, але якось ми домовилися. Коли відчув, що добре граю, то знав, що після школи, завдяки спорту, зможу піти в коледж чи університет.

– Ти родом із Луцька. Яким пам’ятаєш своє місто тоді та чи побачив кардинальні зміни зараз?

Насправді я багато Луцька не пам’ятаю. Можу трохи пригадати нашу хату, але я не так давно знову відвідав Луцьк, і це був перший раз із моменту переїзду. Непогане місто, є просто деякі речі, до яких я не звик. Наприклад, в Америці дороги інші. Я там побув сім днів, більш-менш все побачив. Гуляв у замку Любарта – сподобалося! Також ми заїжджали до того будинку, де в нас була квартира. Поверхом вище живуть наші друзі.

– У студентському баскетболі ти був яскравою постаттю (грав за університет Східного Вашингтону). В останньому сезоні на юнацькому рівні навіть зіграв у матчі всіх зірок. Тобі це якось допомогло під час старту дорослої кар’єри?

Безумовно, допомогло. Нас таких небагато: близько двадцяти гравців на рік. Якщо хтось подивиться, що ти береш участь у таких матчах, то це тобі дуже допоможе перейти до Європи і грати там у баскетбол.

– Ти чи не найкращий гравець команди свого університету (Східний Вашингтон) за всю історію. Напевно, твоє фото вже на дошці пошани?

Поки що ні, але я з тренером говорю. Каже, незабаром буде, щоб я не переживав! Проте не фото. Буде висіти майка з моїм прізвищем та номером за склом. Зараз в університеті майки тільки двох гравців висять.

– У свідомому віці, як особистість, ти формувався в Америці. Як тобі опинитися в українських реаліях, де люди далеко не завжди позитивно налаштовані та посміхаються?

В Україні люди більш серйозні завжди, а в Америці люди намагаються завжди посміхнутися тобі, щось гарненьке сказати. Люди в Україні тобі скажуть, як є, а в США можуть посміхатися, бути добрими, але щось говорити за спиною. Для мене краще, щоб людина була серйозна, але казала правду. Насправді, я тут ще не так добре всіх знаю: яка в них культура, як вони поводяться, тому вчуся. Одразу що помітив: коли виходиш на вулицю, начебто люди в собі, всі занурені у своє життя, а в Америці хтось повз тебе йде, подивиться тобі в очі, щось скаже – це більш приємно. Буде контакт, бо люди більш відкриті.

– Наскільки ти активний у соцмережах?

У мене є Інстаграм та Фейсбук, але мені воно мало все подобається, бо люди там показують все найкраще в житті, але я знаю, що воно підкидає вверх та вниз. Переглядаючи чиюсь сторінку, людина може подумати, що у когось все добре в житті, а насправді ситуація інша, далека від правди.

– У США спортсмени не цураються брати участь у політичному житті країни. Зокрема, чимало баскетболістів критикували Трампа під час виборів та продовжують робити це зараз. Леброн Джеймс, Стеф Каррі – цей список можна продовжувати. Розкажи, звідки взялася ця свобода?

Думаю, це просто така країна, де всі можуть говорити, що хочуть, можуть, як хочуть дивитися на світ і з тобою нічого поганого не станеться, бо така свобода є. Гравці теж мають свою думку і кажуть про це людям.

– В Україні навпаки: більшість спортсменів намагаються стояти осторонь від політики навіть у дуже складні часи. На твою думку, така поведінка атлетів правильна чи вони могли би щось змінити на краще своєю активною громадянською позицією?

Мені здається, що вони би могли щось змінити чи вплинути. Чимало людей дивляться на них, як на лідерів думок. Проте вони вважають, що їм далі займатися спортом, тому мовчать. Розумію обидві сторони: якщо би вони знали, що можуть сказати свої думки і нічого їм за це не буде, то вони були би сміливішими, а зараз вони відчувають небезпеку. Когось критикувати – вони не відчувають такої свободи.

– Крім гучних політичних питань, у NBA активно виступають проти дискримінації за будь-якими ознаками. Можеш пригадати якісь акції, коли це проявлялося?

Вони завжди активні: щось пишуть на футболках, на кросівках. Щороку в лютому проводять Black History Month (кожного лютого на матчах NBA згадують видатних афроамериканців, – прим. ред.). Взагалі, багато різних заходів, які спрямовано на рівність людей.

– Є таке твердження, що NBA зараз – флагман ліберальних цінностей у спортивному світі. Ти погоджуєшся з цим?

Так, серед усіх інших видів спорту вони мають найгучніший голос і найбільше його використовують. Я ще не так добре знаю європейський спорт, але в Америці NBA – точно флагман.

– Ти в курсі скандалу, який виник між NBA та Китаєм після публічної підтримки одним із тренерів протестів у Гонконзі: з одного боку, свобода слова, а з іншого – великі спонсорські гроші?

Мені цікава ця ситуація. Всі хочуть говорити про все, але коли торкнулося грошей, то бажання у декого зникло. На мою думку, якщо ви вже дали свободу, то так має бути завжди, незважаючи на гроші. Думаю, що гравцям кажуть зверху, щоб вони мовчали. Якщо ти говориш про всіх і про все в Америці, то не потрібно робити винятків і про події у світі.

– У тебе була мрія грати в NBA. Ти навіть виступав у літній лізі за одну з команд. Чому не вийшло потрапити до чемпіонату та чи плануєш спробувати ще?

Думаю, я міг краще грати, але ж майже не отримував ігрового часу, щоб показати свої вміння. Я це розумію, бо “Лос-Анджелес Кліпперс” взяли двох гравців на драфті на таку саму позицію. Вони їх обрали, підписали, платять їм гроші, тому вони стовідсотково будуть грати, а я опинився за ними. Можливо, було краще піти в іншу команду. Мав варіанти, але все віддав агенту, бо він краще розуміється, а я не лізтиму туди, куди не знаю.

Бажання повернутися завжди буде, бо це найкраща ліга у світі. Завжди буду намагатися якось туди потрапити, хоча мені в Європі теж подобається. Добре там, де я є.

– Ти сезон пограв в Ізраїлі. Тепер підписав контракт із “Київбаскетом”. Що тебе мотивувало погодитися? Умови контракту?

Мені сподобалося, що ми граємо в єврокубках. В Ізраїлі проводив лише одну гру на тиждень, а тут новий досвід, більше матчів. Вважаю, що це може стати гарною сходинкою, якщо вдасться успішно виступати.

– В університеті ти отримав диплом спеціаліста з маркетингу. Поміркуймо з професійного погляду: як з української суперліги зробити комерційно привабливий продукт?

По-перше, треба терміново щось робити з відвідуванням матчів, заохочувати їх, бо в деяких містах взагалі порожні зали. Граємо, як на тренуванні. Важко зробити успішною лігу, за якою не стежать вболівальники.

– Із “Київбаскетом“ ти граєш у єврокубках. У групі команди з Дніпра, Мінська та Софії. Ти вже занурився в культуру Східної Європи?

Багато речей я бачу ніби вперше в житті. Софію роздивився не так добре. Шкодую, що не поїхав на прогулянку. Не скажу, що вже звик до різниці між архітектурою і, взагалі, тим, що бачу на вулицях. В Америці все нове, щось ремонтують постійно. Тут не все може красиво виглядати ззовні, але всередині, як правило, пристойно.

– У вівторок ви граєте з “Цмоки-Мінськом” матч у столичному Палаці спорту. Що скажеш про підтримку в єврокубках?

Нас у Києві нормально підтримують! Люди люблять підтримувати тих, хто перемагає. Коли починав грати за коледж, то також не все добре було з відвідуваністю, але стали стабільно вигравати – і люди підтягнулися.

– Ти задоволений своїм положенням у команді?

Спочатку зіткнувся з труднощами, адже пізно приїхав: не знав всіх комбінацій, фізично виглядав слабо. Зараз уже все знаю, фітнес у нормі. Граю скільки хочу. Якщо було би більше, то змучився би. Зараз достатньо проводжу часу на паркеті. Дякую за довіру тренерам. Переконаний, що можу грати навіть краще.

Ми хочемо стати чемпіонами України, виграти кубок, а також вийти з групи в єврокубках. Ми добре почали, вигравши перші дві гри, та великий матч буде з “Мінськом” 5 листопада, тому потребуємо підтримки.

– Ти вже відчув різницю між європейським та американським баскетболом?

У США більше бігають, стрибають, а в Європі треба постійно думати, розігрувати комбінації. Розбирати, де ми сильніші за суперника. В Америці простіше: ми маємо свій стиль і будемо грати так проти будь-кого. Акцент на індивідуальні якості. Для мене цей досвід у плюс, тому що я здатен взяти на себе відповідальність у важливий момент.

– Майже рік тому ти отримав пропозицію виступати за збірну України, хоча мав американський паспорт. Як вирішував це питання?

Коли я був у коледжі, то мене тоді вперше запитували, чи маю бажання грати за юнацьку збірну. Але тренер мій був не в захваті від ідеї. Він хотів, щоб я не пропускав тренування. Вибору особливого не було, тому що навчальний заклад сплачує за твоє навчання, тренування і багато чого іншого. Пізніше генеральний менеджер чоловічих збірних Андрій Лебедєв запитав ще раз, і тоді я вже відповів, що хочу. Не було перешкод. Він приїздив до Ізраїлю та займався всіма моментами, зокрема й юридичними.

– Банальне запитання, але цікаво, що ти пережив, коли дебютував за збірну?

Безперечно, це великий момент. Відчував гордість від того, що потрібен команді. Водночас від мене були великі очікування. Ми грали в Запоріжжі, і добре, що перемогли, і я сам показав, що вмію.

– Вже кілька місяців ти постійно живеш у Києві. Як облаштував свій побут?

Клуб винаймає мені квартиру, живу один. Я потоваришував з командою. Багато часу проводжу з американцями. Ми разом їмо, граємо на приставці. Зараз багато тренувань, тому у вільний час я просто видихаю.

– Які місяця побачив, коли гуляв Києвом?

Кілька разів виїжджав подивитися центр міста. Заходив до магазинів: Nike, Zara. Просто хотів порівняти асортимент, ціни. Nike тут набагато дорожчий, ніж в Америці. Заходив до Zara, то вона дешевша. Багато таких речей, яких в Америці ніколи не бачив, і хочеться їх, але думаю, що не буду купляти, бо надзвичайно дорого вони коштують в Україні. Наприклад, бачив кросівки Леброна Джеймса в незвичних кольорах. Коштували вони 300 дол., а в США їм ціна, ну, може, 120 баксів.

– Що скажеш про столицю: якість доріг, громадський транспорт, постійні затори вже відчув на собі?

У громадському транспорті ще не був. Своєї машини не маю, тому їзджу на таксі, якщо кудись треба. Трафік Києва вже відчув! Нещодавно поверталися з аеропорту “Бориспіль”. Прилетіли десь о 5-й вечора. Питаю хлопців, скільки ще будемо їхати, то вони кажуть, ще довго, бо багато машин. Дороги, я скажу, що вони не такі зручні. Одного разу їхали ми саме в аеропорт, то думав трохи подрімати. Заснув, а потім – бах! – і ми кудись вскочили, я вдарився головою об дах автобуса. Думаю, що вже не спатиму, бо треба бути завжди напоготові: несподівано камінь якийсь з’явиться на дорозі чи ще щось.

– Те, що тебе оточує в Україні: ти вже можеш сказати, що в курсі всіх справ та настроїв людей? Як на тебе це впливає?

Насправді, трохи змінююся. Вже звик, що як сам кудись іду, то у своїх думках, вже менше посміхаюся. Коли тільки приїхав, ходив вулицею, дивився людям в очі, хотів там щось побачити, сказати їм “привіт”, а на мене якось дивно дивилися.