Вересень 2020 року. «Київ-Баскет» прибуває на передсезонний турнір під назвою Кубок Прометея в майже повністю оновленому складі – зі старої гвардії можна було побачити лише Павла Крутоуса, Сергія Павлова і Влада Коренюка. Шанувальники українського баскетболу з передчуттям чекали дебюту таких гравців, як Брюс Мессі, Олександр Мішула, Брендон Янг, підписання яких неабияк сколихнуло вітчизняний трансферний ринок.

Проте багатьох здивувала присутність в складі віце-чемпіона України естонського важкого форварда, про підписання якого ніхто не оголошував. Під час оголошення складу «Київ-Баскета» перед першим матчем на турнірі диктор вимовив ім’я і прізвище 24-річного естонця і фанати цілком резонно перепитали у самих себе: «Хто-хто?»

Статистика виступів Іво Тамма обривається на сезоні 2016/17. З того часу молодий естонський гравець більше не виходив на паркет в офіційних матчах. Понад три роки Тамм боровся за продовження своєї кар’єри, лікуючи важку травму, яка забрала у нього два повноцінних сезони.

Ми домовилися про запис інтерв’ю з Іво перед поїздкою на фінал чотирьох Кубка України, який на початку жовтня відбувся в Южному і урочисто відкрив новий сезон в українському баскетболі. Того вечора, після прикрої поразки «Хіміку» в півфіналі, ми зустрілися в фойє готельного комплексу. Незважаючи на поразку і пізній час, Іво був постійно сконцентрований і намагався в обговоренні з партнерами по команді зрозуміти причини поразки, розбираючи моменти минулої зустрічі. Він був повністю занурений в баскетбол навіть тоді, коли всі вже інші «видихнули».

Ми провели близько двох годин за захоплюючою бесідою, яку іноді переривали гравці і тренерський штаб «Дніпра». Ті тепло вітали Іво. І неспроста – два роки тому естонець був близький до переходу в український клуб. В цілому сім’я Таммів – це симбіоз України та Естонії, про що Іво неодноразово згадуватиме в бесіді.

Наша розмова вийшла відвертою і зачіпила багато моментів життя молодого гравця. Розмова про постійну боротьбу за свою кар’єру і про шанс, який дав «Київ-Баскет»

«Для мене це виклик грати з кращими, це вихід із зони комфорту. Коли граєш з кращими, сам стаєш краще »

– Як ти потрапив до «Київ-Баскету»?

– Варто повернутися до подій, що відбувалися кілька років тому. У 2018 році я приїжджав в Україну на перегляд в «Дніпро», і вони мені запропонували контракт. Однак я повернувся назад в Естонію, бо «Калев», найсильніший клуб Естонії, запропонував мені кращі умови. Клуб виступав у місцевій лізі і Єдиній лізі ВТБ. Але в тому році я і отримав травму перед стартом сезону.

Після відновлення від травми ми довго з батьком думали про варіанти продовження кар’єри. У нас було чітке бажання спробувати свої сили закордоном. Мій батько добре знає Олександра Волкова, він звернувся до нього з порадою і заодно попросив проконсультувати щодо української Суперліги, який рівень чемпіонату і які команди Волков може порекомендувати. Він дав номер Айнарса Багатскіса. Мій батько подзвонив Айнарсу, розповів про мене і запитав чи є можливість перегляду. Просто попросив, щоб я приїхав себе показав, без будь-умов, контрактів і так далі. Саме так я опинився тут.

Спочатку був перегляд, я тренувався з командою. Жив в готелі за свій рахунок. Потім, коли вже стартував Кубок Прометея, тренерський штаб взяв з собою на турнір і по дорозі назад мені повідомили, що я залишаюся. Так що так, я більше місяця жив у готелі і кожен день на тренуванні чіплявся за шанс показати себе в новій команді.

Клуб надав мені житло і тепер я в команді, лише очікую формальності стосовно контракту. Але я сказав головному тренеру, що всі ці умови для мене не пріоритет. Зараз для мене головне – це можливість знову грати, бути здоровим і насолоджуватися грою. Все інше прийде потім.

– Як пройшли твої перші дні в «Київ-Баскет», коли ти приїхав? Яке було перше знайомство з командою?

– Я приїхав вночі, а на наступний день вже був медогляд. Потім вже почалися тренування, було багато гравців з з другої команди «Київ-Баскета». Уже в процесі тренування познайомився з Айнарсом Багатскісом, він сказав, що хоче, щоб я залишився ще на два тижні. Хотів, щоб я потренувався з основною командою.

У мене були великі очікування, це класно працювати з таким тренером і з такою командою. Наприклад, Пашу Крутоуса я знаю ще зовсім давно, коли мені було 15 років. Я був викликаний до збірної Естонії U18, але перед стартом турніру не потрапив в остаточну заявку. Тоді мій батько, який добре спілкується з Волковим, домовився, щоб я влітку потренувався з БК «Київ».

Тоді я молодий приїхав сюди, ми в Палаці Спорту проводили збори і продовжили їх вже з виїздом до моря. За цей час я познайомився з Пашею, він теж мене пам’ятає з тих часів.

Крім цього, мені сподобалося, що в «Київ-Баскеті» більшість гравців грають за збірну України, це зайвий раз підтверджує силу команди. Для мене це виклик грати з кращими, це вихід із зони комфорту. Коли граєш з кращими, сам стаєш краще.

Оцінюючи вже той час, який минув, я можу підвести проміжні підсумки. Кожен в команді підходить до тренувального процесу, до різних моментів навколо гри дуже професійно. Ми одна з наймолодших команд в чемпіонаті. В Естонії є вираз «молоді і злі». Так ось цю злість треба конвертувати в нашу спортивну перевагу на паркеті. Кращого місця для себе, ніж «Київ-Баскет», я уявити не можу. І цим шансом хочу скористатися на 200%. Я хочу показати, що гідний бути в такій команді.

І навіть якщо я не виходжу на майданчик, я хочу бути корисний в будь-якій ролі. Якщо не граю – я підбадьорюю, заряджаю партнерів по команді в роздягальні і на паркеті. Якщо сьогодні треба було, щоб я сидів – я буду використовувати свою роль по максимуму, підтримуючи кожного партнера в скрутну хвилину.

– З ким ти зараз найбільше спілкуєшся в команді?

– У нас взагалі дуже дружна команда. Всі один одного підтримують. По прильоту найбільше перший час спілкувався з Владом Коренюком, він перший хто мною зацікавився, запитував, почав розповідати про клуб. А зараз я вже з усіма в контакті.

В даний момент я з Майклом Джейкобсон весь час в одному номері, з ним багато спілкуюся. А так ще раніше я був знайомий з Олесандром Мішулою, ще з часів трай-ауту в «Дніпрі».

– Виходить, що ти як сполучна ланка, добре спілкуєшся і російською і англійською мовою, поєднуючи два табори гравців – місцевих та іноземців.

– Так, в цьому плані мені пощастило. Я вільно володію естонською, російською та англійською. Поїхав би я в ту ж Іспанію, наприклад, де англійська не в фаворі і там було б куди складніше. Тут же я розумію, що від мене хочуть на тренуваннях, розумію гравців і мені комфортно.

Наприклад, в Іспанії я перебував у тренувальному таборі Paul Gasol Camp, коли мені було 17 років. Там були гравці з «Барселони», тренери з «Барселони» і «Валенсії», також був сам Пау Газоль. Це був чудовий досвід, але було складно, адже ніхто не говорив англійською. Я просто стояв, дивився, що робили інші і повторював за ними (посміхається).

– Чи можеш вже оцінити рівень баскетболу в Україні?

– Поки що можу сказати – рівень хороший. Показовим є те, що багато гравців повертаються в Україну і рівень тут підвищується з кожним роком. Для мене це сильний рівень. Айнарс Багатскіс теж сказав, що ліга хороша.

Для мене одна з основних причин чому я тут – це спробувати вийти із зони комфорту. Я хочу спробувати себе в більш сильних змаганнях під керівництвом такого тренера, як Багатскіс. Багато гравців навіть не розуміють який сильний тренер у нас є. Коли я сюди їхав, я почитав про тренера і був дуже здивований такому багатому досвіду, в тому числі досвіду роботи в Євролізі. Багато можна навчитися у таких людей. А так, ліга сильна. Україна – велика країна з великими людьми. Київ – велике місто, більше, ніж вся моя Естонія.

«Я приїхав сюди вже з чітким розумінням – втрачати мені нічого. Так що для мене залишається тільки шлях вгору»

– Розкажи докладніше про свою травму. З чого все почалося?

– У мене була травма на правому коліні. Перша травма була три роки тому. Під час тренування я отримав сильне розтягнення передньої хрестоподібної зв’язки. Після цього відновився, був на трай-ауті в «Дніпрі», потім підписав контракт «Калевом». І вже там, під час спарингу, я знову відчув неприємні відчуття в коліні. Коліно швидко опухло і після обстеження підтвердився рецидив старої травми. В силу мого віку необхідно було робити операцію, щоб потім не ускладнювати собі життя подальшій кар’єрі. Було важко знову йти на операцію, але це було необхідно, щоб розраховувати на подальшу серйозну професійну кар’єру.

У мене весь час запитують: «Як ти кожен раз повертаєшся після травми з бажанням грати далі?». Але у мене не було ніколи думок про те, що я буду кидати баскетбол, як би складно часом не було. Я весь час жив і живу думками про те, що хочу досягти своєї мети в тій справі, за яку я взявся.

Якщо людина чогось хоче, то вона обов’язково цього доб’ється, головне щиро цього хотіти. Так що для мене це лише перевірка, наскільки я сильний як фізично, так і ментально. Нам завжди простіше сказати «я здаюся, я більше цього робити не буду», але це не про мене. Це частина мого характеру – не здаватися. Дякую моїм батькам, які сформували такий світогляд.

Я хочу іншим людям, не тільки спортсменам, показати, що в житті завжди бувають дуже неприємні ситуації, але опускати руки ніколи не можна. Хочеться навіть своїм співвітчизникам, молодим естонським гравцям, показати, що якщо ти вирішив чогось добиватися, то жодна травма, жодна життєва ситуація тебе не повинна зупиняти.

– Скільки ти був без ігрової практики з моменту отримання травми?

– З моменту як я отримав травму і до виходу в офіційній зустрічі пройшло три роки. Це що стосується великого баскетболу. Так я ще намагався набрати практику, граючи в баскетбол 3х3 в Талліні. Тренувався з «Дніпром», з «Калевом», але конкретно офіційної гри у мене не було більше трьох років.

Так, це дуже багато. Але якщо людина продовжує вірити в себе і свої сили, постійно тренується і не опускає руки, то такі ситуації – це не вирок. І я це хочу довести. Звичайно, я розумію, що з першої гри не вийде показувати неймовірні результати, я не хвилююся за те, що мені доведеться грати зовсім мало перший час. Я просто знаю, що щоденна робота над собою дозволить повернутися на той рівень, на який я хочу. Я приїхав сюди вже з чітким розумінням – втрачати мені нічого. Так що для мене залишається тільки шлях вгору.

– Як ти в собі знаходив мотивацію протягом цих трьох років? Чи не виникало бажання все це кинути?

– Ні, зовсім не виникало таких думок. Моя постійна мотивація – це прекрасні люди, які мене оточують. Це мої батьки і мої друзі, мої близькі люди. Їх підтримка і віра в мене мені дуже допомагають, як допомагає і мій характер, про який я вже говорив раніше. Я не сказав свого останнього слова в цій справі. Я сприймаю це, як справа, яке я не закінчив. І я не збираюся все залишати на половині шляху.

Я люблю цей спорт, а коли люблять, то не думають про жертви, не рахують що зроблено. А просто продовжують робити далі з любові до своєї справи. Викидати у смітник всі свої зусилля і любов я не хочу.

Коли я отримав другий раз травму і залишався без гри тривалий час, друзі навіть стали жартувати в наших спільних чатах. Один з них написав «Іво, я вже втомився чекати, коли ти заграєш». Цю переписку я зберіг і періодично переглядаю ці скріншоти. Що ще більше може мотивувати, як не такі моменти?

«Тато завжди говорить, що все що він досяг, він досяг за допомогою українців»

– Ти багато разів встиг згадати батьків. Розкажи про них побільше

– Мій батько родом з невеликого естонського містечка Пярну. Його звуть Юрі Тамм – він метальник молота. Представляючи СРСР, він виграв бронзову медаль на літніх Олімпійських іграх 1980 і 1988 років і срібну медаль на чемпіонаті світу з легкої атлетики 1987 року.

Зараз він займається популяризацією легкої атлетики в Естонії, бо зараз, на жаль, інтерес впав. І зокрема впав і до метання молота. Мій батько для мене – це свого роду духовний наставник. Він допомагає мені робити правильні кроки в спорті, формує мою психіку і сприйняття спортсмена. І я дуже вдячний йому за те, що він дав мені самостійно вибрати той вид спорту, який мені найбільше сподобався. Що стосується моєї мами – вона українка. Історія знайомства моїх батьків досить незвичайна.

Мій батько вперше виїхав за межі Естонської РСР на змагання в Гомель, які виграв. Своїм виступом він вразив радянських тренерів, які приїхали з Києва. Ті, в свою чергу, запропонували переїхати до Києва, щоб мій тато продовжував розвивати свої вміння під чуйним керівництвом Анатолія Бондарчука – пізніше головного тренера збірної СРСР з метання молота.

Однак мій тато не повірив в таку можливість і навіть не став говорити своїм батькам, розуміючи, що вони його до Києва в такому віці не відпустять. Але все вирішила воля випадку: наступні змагання проходили в естонському Пярну, звідки якраз родом батько. І ті самі тренера з Києва зустріли мого дідуся і переконали відправити мого тата до Києва.

Таким чином, 18-річний естонський хлопець опинився в столиці Української СРСР, де і познайомився з моєю мамою. Крім знайомства з моєю мамою, з якою він пов’язав свою долю, Анатолій Бондарчук зробив з батька призера олімпійських ігор. Саме Бондарчук був біля керма радянської збірної, коли мій тато, Юрі Тамм, взяв дві бронзові нагороди в 1980 і 1988 роках.

Приїхавши в 1975 році, через 17 років батько повернувся назад в Естонію, коли та стала незалежною державою. І забрав з собою мою маму. Тато завжди говорить, що все що він досяг, він досяг за допомогою українців.

– Виходить, що тебе з Україною дуже багато що пов’язує – починаючи з мами і закінчуючи гравцями клубу, з якими ти перетинався значно раніше …

– Так, дуже забавно це усвідомлювати. Ми в родині сміялися з того моменту, що мій батько в 18 років приїхав сюди тренуватися і зустрів маму, а тепер я теж приїхав в Україну будучи таким молодим в 15 років грати разом з БК «Київ». Такий зв’язок з Україною, який передається вже поколіннями.

«Коли після крайньої спроби я не отримав візу, я в повному розпачі повернувся додому і пробив дірку в стіні»

– Давай знову повернемося до тебе. У твоїй біографії зазначено, що ти займався в відомої на весь світ академії IMG. Скільки ти перебував в академії? Які твої враження?

– Близько півроку. Через півроку, на різдво я повернувся додому, в Естонію і далі почалися всі мої проблеми з візою, через які я не зміг повернутися в США. Тому я залишився в Естонії і догравав сезон вже вдома за «Таллінн» без контракту. Ми все ще вирішували питання з візою і сподівалися повернутися в академію. А за умовами академії не можна було мати контракт з професійним клубом, бо тоді виключалася б можливість грати за команду університету в США.

З одного боку, я там провів, на жаль, дуже небагато часу. Але з іншого, ці півроку – це величезний досвід. Я багато побачив, дізнався, зрозумів зсередини. У нас були прекрасні тренери, гравці та умови для занять. Все обладнання, всі умови і вимоги були на рівні топових університетів і на рівні НБА.

Академія надавала повний спектр послуг, приділяючи увагу кожній деталі. Прекрасні спортзали, відновлювальні процедури, лікарі, тренери. Загалом, мрія будь-якого спортсмена, якщо той має намір вийти на світовий рівень.

Перебування там мені наочно продемонструвало чому американці настільки сильні в більшості видів спорту, не кажучи вже про баскетбол. Одна справа мати таланти, а інше – їх реалізувати. Саме в реалізації цих талантів в тих умовах американцям рівних немає. Як мінімум, в цій академії.

Наведу приклад, який стосується тих же травм і відновлювальних процедур. Я в багатьох аспектах життя і тренування в IMG академії порівнював з домом, з Естонією. Якщо в академії я відчув неприємні відчуття в нозі, то тренери відразу ж відлучали від тренувань і веліли займатися з фітнес-тренерами до повного відновлення.

Я не хочу говорити погано про Естонію, але в такій ситуації там на тебе тренери починають косо дивитися, ніби ти слабкий або не хочеш грати. Від цього багато молодих гравців приховують свої проблеми зі здоров’ям, а ці проблеми потім з часом переростають в більш серйозні травми на хронічному рівні.

Дуже приємно і дуже важливо, коли тренери показують свій професіоналізм і показують розуміння багатьох речей. Не роблять ставку на миттєвий результат, а вибудовують довгострокові перспективи з кожним з гравців.

Академія IMG – це своєрідна спортивна мекка. Потрапляючи туди і тренуючись з такими великими людьми, ти розумієш, що ти ніхто. Ніхто в хорошому сенсі. Це мотивує максимально.

Я радий, що зміг за такий невеликий час обзавестися там друзями, які далі змогли показати справді вражаючі результати. Наприклад, мій хороший знайомий Джонатан Айзек зараз виступає в НБА за «Орландо Меджік». У нього, до речі, та ж травма, що і у мене. Ми з ним періодично спілкуємося і мені подобається, що він залишився тим же хлопцем, що і тоді при нашому знайомстві. Це особлива культура західних професійних гравців.

Ситуація з Айзеком показує, що немає нічого неможливого. Вчора ти з ним тренувався, а сьогодні спостерігаєш за ним по телевізору. Знову ж таки повторюся: необхідна завзятість. І, звичайно, без удачі нікуди.

– Що за історія з візою? Ти не зміг через це продовжувати займатися в академії IMG?

Абсолютно вірно. Я повернувся на різдво в Естонію, щоб відсвяткувати його з родиною. І далі почалися проблеми з продовженням візи. Для посольства США в Естонії не був переконливий той аргумент, що я займався в академії IMG і планував далі вчитися і грати в американському університеті. У посольстві просто не пояснювали з якої причини не хочуть давати візу.

Ми подавалися і подавалися десятками раз, відносячи туди різні документи – від прохань тренерів та керівництва IMG до прохання з уряду Естонії. Мій тато був в цей час депутатом Парламенту Естонії. Начебто ідеальна сім’я і минуле, але цього було недостатньо, щоб пустити мене в рай світового баскетболу.

Ми кожен раз потрапляли на співбесіду до одного і того ж візового офіцера – до жінки, яка просто раз по раз «ліпила» нам відмови. Така проблема є показовою – рішення однієї людини, яка конкретно сидить навпроти тебе, ламає твої мрії в певний момент.

Коли після крайньої спроби я не отримав візу, я в повному розпачі повернувся додому. І зі злості пробив невелику дірку в стіні. Вона до цих пір залишається в моїй кімнаті будинку в Естонії і нагадує мені про ті часи. Але і мотивує мене не менше – які б прикрі моменти не були, це не повинно збивати тебе з шляху.

– Перейдемо до твоїх уподобань. Що тобі більше до душі, як глядачеві і гравцеві – НБА або Євроліга?

– Я б сказав, що зараз Євроліга на тому ж рівні, що і НБА. Мені подобається більше спостерігати за Євролігою. Відчуття постійної боротьби, кожна гра немов плей-офф. Євроліга для мене – це завжди дуже інтенсивні гри. В НБА, наприклад, матчі посеред сезону часто виходять нудними. В Євролізі більше інтриги, більше комбінацій і тактик. Це більше про баскетбол. НБА більше про шоу. І окрема історія – це велика кількість ТВ-реклами. Перегляд одного матчу може займати до чотирьох годин.

І, звичайно ж, фанати. Те, як підтримують свої команди в Європі, так більше не підтримують ніде. У такій атмосфері, як в Греції, хочеться грати, за ними хочеться стежити. Американці віддають перевагу іншій моделі підтримки, більш пасивній.

Мені ще багато американських тренерів говорили про те, що дуже цінуються гравці з Європи, з досвідом гри в Євролізі. Їх базові вміння, їх баскетбольний інтелект дає їм можливість демонструвати в НБА видатні результати. Європейські гравці легше навчаються, ніж американці.

– Що скажеш про фанатів в Естонії, як там підтримують?

– На жаль, досить тихо. Є команди з певною фанатською базою, досить активною, але в цілому серйозної активності як такої немає. Раніше в Естонії з відвідуваністю на баскетбольних матчах було краще, люди ходили дивитися на поєдинки за участю естонських команд в Єврокубку. І зараз естонці люблять спорт і баскетбол зокрема, але рівень відвідування помітно знизився.

В Естонії хороше майбутнє для баскетболу, просто над ним треба працювати. У нас є багато перспективних молодих гравців, але з ними треба працювати, як і треба працювати в цілому над баскетболом, роблячи його більш привабливим для глядача.

«Щоранку, коли я прокидаюся – це щастя»

– Підводячи підсумок всієї нашої бесіди. Які у тебе головні цілі на сезон? І що б ти себе хотів побажати на найближчі роки?

– Бути здоровим. Це найголовніше для мене. Я завжди всім говорив і говорю, що якщо є здоров’я – все інше неодмінно буде. Я впевнений в своїх силах, знаю чого хочу і намагаюся до цього прийти. Головне, щоб здоров’я більше не підводило. А так я намагаюся брати від життя все і насолоджуватися цим.

Щоранку, коли я прокидаюся – це щастя. Щастя, що можу встати на дві ноги, ходити, грати в баскетбол. Я прокидаюся з вдячністю, що я здоровий. Раніше було важко встати сходити в туалет після операції, було неможливо спати. І коли з’являються думки про те, що лінь йти на тренування або «ох, я так втомився», я відразу згадую післяопераційний період і швидко відганяю всі ці думки. Ми повинні бути щасливі всьому, що у нас є. І я щасливий.

Для мене бути здоровим, вчитися всьому, що дає Айнарс Багатскіс і партнери по команді – це головне зараз. Я хочу повернутися на колишній рівень і перевершити себе, стати гравцем постійній ротації в «Київ-Баскеті».

З кожним днем ​​я відчуваю себе все краще і краще, наполегливі заняття влітку не проходять даром. У мене є амбіції і я хочу їх реалізувати, але підходжу до питання тверезо і розумію, що перш за все – це здоров’я і щоденна робота над собою. У подальші сезони я хочу і далі залишатися сильним духом. Я хочу зберегти цей вогонь в очах по відношенню до баскетболу і до всіх справ, за які я беруся.