Головний тренер Київ-Баскета та національної чоловічої збірної України Айнарс Багатскіс напередодні матчу єврокваліфікації Україна – Угорщина (23 лютого у Запоріжжі) дав інтерв’ю виданню Вєсті. Не оминув наставник і теми Київ-Баскета.

– На що акцентуєте увагу на тренуваннях?
– Скажімо так, зараз потрібно давати гравцям якомога менше “зайвої інформації”. Акцент робиться на те, щоб швидко пояснити, як будемо грати в нападі і в захисті. Якщо в клубі є можливість готуватися перед сезоном, в тренувальному процесі і навіть під час сезону, то тут це практично неможливо.

Мій принцип завжди був такий, що не потрібно відштовхуватися від гри суперника. Потрібно шукати свої плюси, ті моменти, де ми кращі, де у нас є перевага. І працювати на цю перевагу, намагатися використовувати її максимально. Найголовніше, щоб гравці знали своє місце на майданчику.

– Які ваші взаємини як головного тренера національної команди з керівництвом Федерації баскетболу України?
– Нормальні, робочі, в цьому плані ніяких проблем немає. В ФБУ команді допомагають чим можуть. Крім того, Михайло Юрійович (президент Федерації баскетболу України Михайло Бродський. – Ред.) Сам був президентом клубу і прекрасно знає, чим живе і дихає команда. Він має великий досвід роботи з гравцями, він знає їх, відчуває. Адже дуже важливо не просто вкладати гроші, а зрозуміти, у що ти вкладаєш. Мені здається, президент ФБУ знає, що робить, і щиро переживає.

Читайте: МИХАЙЛО БРОДСЬКИЙ: ХОЧУ ЗРОБИТИ БІЛЬШЕ ДЛЯ БАСКЕТБОЛУ

– Ви паралельно очолюєте клубну команду Київ-Баскет. Часто доводиться вступати в протиріччя з самим собою, випускаючи заради ігрової практики гравця з українським паспортом, тобто потенційного збірника, замість легіонера, який може посилити гру команди?
– В жодному разі. У мене немає протиріч хоча б з однієї простої причини: в Київ-Баскеті вся основна робота лягає на плечі українців. І за кількістю ігрових хвилин, якщо подивитися голу статистику, і з ігрових моментів. Звичайно, у легіонерів є свій обсяг роботи і певні обов’язки, для цього їх і беруть. Але ключову роль все-таки відіграють українці. За статусом і за сумами, прописаним в контрактах, у нас перші п’ять позицій займають гравці саме з українськими паспортами. Вони могли б виїхати в інші команди або грати за кордоном, але ми вважали за можливе зробити їх провідними гравцями своєї команди. Тому вони мають дуже багато ігрового часу. В середньому проводять на майданчику в матчі 20 і більше хвилин. Погодьтеся, це солідні цифри.

– Ви вже працювали в Україні в 2011-2014 роках, тренуючи київський Будівельник в роки розквіту – виступи в Євролізі. Поверталися сюди з якими почуттями?
– З класними емоціями і спогадами. Так, все-таки ці три роки були для мене дуже яскравими. Спочатку я працював в Кривому Розі, де нам буквально трохи не вистачило до плей-оф. А потім з Будівельником ми потрапили в півфінал Єврокубка (програли іспанському Більбао) в ситуації, коли у команди був один з найменших бюджетів в історії турніру. І потім, коли ми потрапили в Євролігу, ми далеко не вважалися фаворитами – ні в ігровому плані, ні по бюджету. Ми не були навіть “крутими” за мірками українського баскетболу. Фінансування маріупольського Азовмаша і БК Донецьк було на порядок вищим. Плюс, ще були чотири-п’ять команд, які були поруч з нами. Але ми зуміли “вичавити максимум” з тих сезонів. І коли мені сказали, що ми отримали право грати в Євролізі, це було “вау, круто!”.

Пам’ятаю, як в Києві, в Палаці спорту, ми збирали повний зал в іграх проти московського ЦСКА і Барселони. Це, як я говорив тоді гравцям, “ми заслужили”. Звичайно, не вийшли, але ми боролися відчайдушно. Так що повертаючись в Україну влітку, я відчував почуття, що їду додому.

– А що відчули, коли дізналися, що будете тренувати збірну України?
– Це велика честь для мене. Я сім років очолював збірну своєї країни – команду Латвії. (За цей час Айнарс двічі виводив команду в фінальні частини чемпіонатів Європи 2011 і 2013 років, а також посів восьме місце на домашньому ЄвроБаскеті-2015.) Я провів класно час з гравцями, яких в 2010 році за межами Латвії ніхто не знав. У нас була повна зміна поколінь. Я тоді сказав: якщо вже різати, то не треба боятися різати. І не треба боятися змінювати. У якийсь момент дуже страшно оступитися, але…

По-перше, за збірну потрібно хотіти грати душею. Збірна – це не бізнес-проект. Тут проявлять себе тільки ті гравці, які хочуть представляти свою країну, свій прапор. І, звичайно, тут мають грати найкращі. Можуть бути травми, може бути всяке, але бажання – понад усе. І коли я відпрацював в Латвії і отримав цю пропозицію, я подумав: “Це круто”.

– У вас вже є улюблені місця в Києві?
– Мене в Києві мало чим можна здивувати. Я це місто дуже люблю і знаю його. Є якісь ресторанчики, якщо з’являється можливість вибратися погуляти. Мені дуже подобається українська та грузинська кухня. Але, з огляду на те, скільки у нас ігор-тренувань і наскільки щільний графік, прогулянки бувають вельми рідко. Іноді просто не хочеться нікуди йти і нічого робити.

– Сім’ю вже перевезли до Києва?
– Сини гостювали, подивилися, що тут і як. Дуже кухня сподобалася їм, знову ж…

– Чим займаєтеся ще на дозвіллі?
– Я б із задоволенням відвідав концерт або пішов у який-небудь театр, але не виходить. Елементарно не вистачає часу. Можна сказати, що десять місяців на рік, коли йде сезон, я живу з баскетболом.

– А відпустка спокійна чи активна?
– Тільки активна. Мені є що робити, я треную сина. І наскільки це можливо, приділяю час йому. Він грає в баскетбол в системі іспанської Валенсії вже два роки.

– Можете подивитися якийсь важливий матч НБА вночі в прямому ефірі чи віддасте перевагу сну?
– Я не буду вставати через рядовий матч НБА вночі. Я вставав, коли була фінальна серія плей-оф. Коли грали великі команди, великі імена. Зараз із задоволенням подивлюся матчі Далласа через нашого латиського легіонера Крістапса Порзінгіса, плюс там ще грає Лука Дончич – це два молодих, дуже талановитих і агресивних гравця. Звичайно, стежу, як там справи у Михайлюка і Леня. До речі, вставав якось вночі подивитися гру за участю Михайлюка. Звичайно, якщо наступний день вихідний.